В редакцию «РЕАЛа» обратилась Раиса Семеновна Уманец, попросившая опубликовать ее ответ на статью, в которой было упомянуто ее имя.

Наш редактор не сторонник предоставления информационной площадки для споров на религиозные и некоторые другие весьма тонкие и трепетные темы, так как считает, что они, к сожалению, часто ссорят даже хороших людей. Но в данном случае из уважения к нашей читательнице «РЕАЛ» готов пойти ей навстречу. Итак, письмо Раисы Семеновны Уманец:

«В газете “Реал” от 30 декабря 2015 года №49 на странице 7 напечатана статья “Как депутаты Парвадов и Уманец на разных языках поспорили”.

Я бы не стала заострять внимание, если бы Вы, господин Парвадов, не упомянули моего имени.

Я благодарна, что за несколько прошедших десятилетий Вы вспомнили обо мне как о человеке, проработавшей около 50 лет на ниве образования учителем русского языка и литературы. Да, с большой любовью и энтузиазмом я учила детей восприятию наследия мировой литературы. Язык Достоевского, Толстого, Пушкина велик и могуч.

Но как бы содрогнулись эти гении, если бы услышали “чтиво” современной русской речи с его неологизмами “укропы”, “проклятые хохлы”, “киевская хунта”, “бандеровцы”, “хохляцкие фашисты, которые распинают младенцев”.

Да, почему бы после таких страшилок, преподносящих россиянам СМИ, не поверить, что отмена “языкового” закона Кивалова-Колесниченко привела к аннексии Крыма, к кровавой войне на Донбассе. Не отголоски ли это событий в Сараево (1914 г — причина І империалистической войны).

И вот, несмотря на то, что Россия выступила гарантом территориальной целостности Украины, стало совсем просто аннексировать безоружных “хохлов”, защищая русскоязычное население, попутно убивая и их. Это намного проще, чем защищать русскоязычное население в Германии, Англии, США.

Кстати, эмигранты из России, Украины стараются выучить язык стран, которые их приняли. И это проходит не 50, ни даже 70 лет (этакое чванство, воинственная нетерпимость, барское пренебрежение). Наши эмигранты не воюют с языком, а значит и с культурой, а принимают ее, изучают, общаются.

Хочу лишь привести очень интересный пример. Моя выпускница Кострецкая Антонина (выпускница славной старогородской школы №22, как и мы с Вами, господин Бессолов — главный редактор газеты “Реал”), в достаточно зрелом возрасте эмигрировала в Германию, выучила досконально немецкий язык, хотя в школе и институте изучала английский. В пятьдесят лет поступила в университет Хейлинберга на факультет немецкой филологии, закончила его. В этом университете учился Ломоносов, а Пирогов подарил огромную библиотеку, которая до сих пор там хранится. Антонина написала много статей о Пирогове, о его жизни в Виннице, издала на немецком и русском языках несколько книг, продолжает сотрудничать со многими журналами.

И таких примеров можно привести много. Все зависит от внутренней культуры человека.

Первую часть статьи написала на русском языке, чтобы русскоязычному населению было понятно.

А тепер — про виникнення української та російської мови.

Ще при князі Володимирові (задовго до граматики Мелетія Смотрицького) існувала давньо-руська мова, в основі якої лежала древньо-болгарська (Кирило, Мефодій), тобто церковнослов’янська мова. Поряд існувала мова койне, — розмовна мова Києва.

Створена тут літературна мова розповсюджувалась по всій території Київської Русі. Церковнослов’янська мова поступово видозмінюється, вбираючи деталі більш місцевих, тобто українських рис. І саме воїни, посадники несли цю мову в північні завойовані землі, заселеними угро-фінськими племенами, мова яких також асимілювала з мовою завойовників. Таким чином слов’янська мова, стикаючись на півночі з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започаткувала нові мови.

Видатний російський історик Ключевський писав: “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами. Київ залишився б столицею першої великої руської держави. Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слав’яно-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською”.

Тому дуже шкода, що з настирливою нетерпимістю не хочуть чути мови народу, серед якого вони живуть.

Більше того не хочуть знати, звідки пішла мова.

Пане Парвадов, Ви пишете, що не може бути монополії на мову, культуру. Хіба не монополія це, коли в 80х роках минулого століття, вийшло 12 постанов Ради міністрів СРСР, міністерства освіти про покращення викладання російської мови і в той же час — постанова (не пам’ятаю точно назви) про надання права батькам звільняти від вивчення української мови своїх дітей.

Ви, пане Парвадов, тоді працювали в міськомій КПУ, тому краще мене пам’ятаєте цей документ! Якщо раніше від вивчення української мови військовослужбовці звільняли своїх дітей (і це зрозуміло), то тепер діло дійшло до абсурду. Батько Ірини Шевченко приніс заяву про звільнення від вивчення української мови. Тут я вже не витерпіла, на свій страх і ризик розірвала папір. Але на випускному вечері підходить Ірина, дякуючи мені за це, сказала, що вивчила свій родовід, і вона — 13 покоління брата великого Кобзаря.

Пане Парвадов, хочу сповістити Вам, що молода людина, знаючи шість мов, із них чотири досконально, не може бути розумово відсталим, безкультурним. А чому не навпаки.

І ця ієзуїтська стаття прагне знищити молодого чоловіка, перший раз виступаючого на сесії, старається спаплюжити лише за те, що він звернув увагу, щоб в державній установі, на сесії міськради говорили державною мовою. Хіба це провокація?

Мало того, передрікають, що Дмитро розсердив і настроїв проти себе багатьох депутатів міськради. Це Вам, пане Парвадов, легко зробити: Ви неодноразово балотувались від різних партій, тим більше тепер від ВЕСа.

Навіть в цій статті згадали про Ваше піклування школярами, хоча перед цим Дмитро також виступав із пропозицією покращення фінансування дитячих садочків. Але процитували тільки Вас.

Дмитро — глибоко порядна людина, патріот, люблячий свою сім’ю, Україну, Вінницю. Хочу тепер “по делу”, як Ви говорите. Сам незаможній, але допомагає в силу своїх можливостей школам-інтернатам, бійцям, що воюють за Україну та окремим людям. Саме ділом, а не єлейними речами і повчаннями. А в тяжку годину він не відсиджувався, не шукав партій, де тепло, а неодноразово відправлявся на Майдан, де під час Революції Гідності були бік-о-бік його куми, та однопартійці зі “Свободи”. Не був він та його друзі тітушками і пристосуванцями.

Я не знаю, як такі мужі, як Ви пане Парвадов, не розумієте, що молодим зараз важко. Їм всім хотілося б жити в мирі, в порозумінні. І дуже хотілося, щоб старше покоління не тільки не говорило на різних мовах, але було на одній державній позиції із молоддю, щоб утвердилась дійсно європейська позиція.

Дивіться, як за короткий час піднялась Польща, і це завдяки єднанню народу, влади, релігії, мови. Так, так — мови.

Я впевнена, пане Парвадов, що Вас підтримає пан Бессолов, в здійсненні ініціатив Уманця Дмитра, тим більше, що Ви, пане редакторе, готові зробити це.

У нас розумні люди і думаю, що на слідуючій сесії буде в державній установі, серед державних людей звучати конституційна мова, бо як призивав мій любимий поет Маяковський: “… разучите эту мову… эта мова величава и проста: “Чуеш, сурмы заграли, час расплаты настав…”.

Уманець Р. С., заслужений вчитель України, пенсіонерка.

От редакции:

Чтобы поставить в данной теме точку и не провоцировать «ответ на ответ», «РЕАЛ» поставил Александра Парвадова в известность о том, что опубликует это обращение Раисы Уманец.

На что он попросил еще раз повторить его слова в адрес Раисы Семеновны — «Это блестящий педагог, бывший многолетний директор школы №2, учитель русского языка и литературы, глубоко интеллигентный человек, носит высокое звание Заслуженный учитель Украины» и добавил: «я з теплотою згадую роки спільної праці з директором школи № 2 Раїсою Семенівною Уманець. І бажаю їй всього найкращого».

---

Подпишитесь на новости

---