В селі Гулі на Вінниччині живе лише одна людина

Чому зникають села на родючій подільській землі?

Історія про єдине село на Поділлі, у якому залишився лише один мешканець, вразила Україну та країни близького і далекого зарубіжжя на міжнародному кінофестивалі «Кінокіммерія», що проходив у Херсоні з 26 по 30 вересня.

Десятихвилинна стрічка «Втрачений рай», знята працівниками Хмільницької аматорської кіностудії «Гіпаніс» Миколою Загороднім та Вірою Степанюк, посіла 3 місце на фестивалі і розкрила всі таємниці загадкового села, якими і здивувала публіку.

Стародавнє козацьке село Гулі у Хмільницькому районі – така собі околиця, що завжди манила туристів. З нею пов’язано чимало історичних подій, про одну із яких свідчить заховане неподалік у скелях так зване «Кармелюкове крісло». А легенди, переказані старожилами, свідчать, що тут дійсно часто бував Устим Кармелюк.

При в’їзді до села стоїть заржавіла табличка, на якій хтось ледь-помітно надряпав «Гулі». А на вулицях тихо, спокійно. Де-не-де видніються кілька порожніх глиняних будиночків, тут немає школи, магазину й відділення зв’язку і мешкає всього одна людина. Пан Петро в цьому селі народився і виріс, чудово пам’ятає його історію. Ніколи раніше він не йшов на контакт з істориками та журналістами. Втім, цьогоріч потрапив на екран міжнародного кінофестивалю, й у фільмі «Втрачений рай» розповів і про своє життя, і про виселення його односельців у березні 1952 року.

Старенька глиняна хатина, у якій живе чоловік, налічує близько 150 років, тут проживала ще його бабуся та 92 роки жила мати.

«Від такого життя люди їдуть кудись ближче до моря», — каже він у фільмі, але сам тут, схоже, вкоренився довіку. Із засобів зв’язку має мобільний телефон, з розваг – телевізор. Ніхто йому не заважає та ні до чого не зобов’язує. Щоденно чоловік порається по господарству: має корову, коней, овець, курей та гусей, їх є де пасти влітку, скрізь розлого та зелено, місця на лугах вистачає.

За словами чоловіка, у 1952 році мешканців села Гулі та частину сусіднього села Лелітки примусово виселили у Одеську область. «Приходили з міліції додому, забирали всю родину і везли на підводах бездоріжжям до залізничної станції. Погрожували, що розвалять хату бульдозером і життя людям там не буде. Залишилось всього близько 20 осіб у селі, переважно людей похилого віку», — розповів пан Петро кінооператору та сценаристу.

Ті люди не дожили до сьогодення, а він виявився найстійкішим. І в 60-х роках навіть їздив провідувати своїх «гулян» на Одещину.

– Нас давно цікавило це село, його історія, — розповідає кінооператор Микола Загородній, — і ця людина, що живе сама окремо від усіх. Треба бути дуже стійким морально, аби залишитись і проживати у таких умовах зовсім самому. Ми їздили знімати фільм двічі – літом і взимку, щоб зобразити картину сповна. Знімали його буденну роботу біля господарства, побут, записували розповідь про виселення села. Він сказав, що житиме так, доки зможе працювати, а потім, можливо, діти заберуть і буде з ними. Приємно, що фільм став лауреатом фестивалю, це для нас суттєва перемога, враховуючи масштаб заходу.

У кінострічці «Втрачений рай» змальовано сучасний стан сьогодення села Гулі, що стоїть пусткою. Старі, нікому не потрібні подвір’я, напіврозвалені будинки, на тлі яких періодично, мов міраж, з’являється нечітке відео із сімейних застіль та інших традицій козацького села, котрі ще пам’ятає ця земля… родюча, багата, але порожня…

Джерело: «33 канал»