Залишаючи посаду ректора Вінницького педуніверситету понад 5 років тому, Олександр Шестопалюк обіцяв, що «мовчатиме» та відмовлятиме журналістам в інтерв’ю на будь-які теми, пов’язані із закладом чи освітою. Обіцянки він дотримався, але час сплив. Сьогодні він заперечує, що розраховує повернутися до активного суспільного життя, проте не приховує власну думку щодо процесів в університеті та вищій школі загалом.

«Про цілісну систему профтехосвіти говорити складно. Економіка її не вимагає»

— Олександре Васильовичу, першим вашим «університетом» було ПТУ-4 і радіоламповий завод, де працювали електромонтером. Чому обрали цей фах?

— Через випадковість. З дитинства дружив з хлопцями, які старші за мене. Так от, усі ми мріяли про романтику, а 4-е профтехучилище Міністерства транспортного будівництва направляло випускників у різні куточки СРСР і навіть за кордон. Мої друзі поступили до закладу та розповідали про чудові перспективи далеких подорожей.

Саме тому, я піддався юнацьким мріям і закінчив славетне ПТУ. Не жалкую, адже юнакові варто пройти таку школу. Відірватися від дому, стати на шлях самостійних рішень дуже потрібно.

Коли отримав диплом, чекав на призов до лав армії, тому пішов працювати на завод. Як відслужив, вирішив навчатися далі… 

— Після закінчення Вінницького педуніверситету Ви зайнялися викладацькою діяльністю. Очолювали ПТУ-11, відділ облради та ОДА. У той час зберігалася розгалужена мережа профтехосвіти. Чи відповідала вона запитам суспільства на той час?

— Почну з того, що систему профтехосвіти започаткував Йосип Сталін. Адже він завжди готувався до війни… Так от, коли, за його планами, дорослі чоловіки мали піти на фронт, їхнє місце на заводах повинні були зайняти жінки та діти. Під час Другої світової цей план реалізовувався. Але під час війни в училищах всіх одягали, годували та платили зарплатню.

Так була створена потужна система. Більш того, навіть згадаю жарт про три світові системи – капіталістичну, соціалістичну та профтехосвіти. Але для повноцінної підготовки робітничих кадрів потрібна мережа фабрик та заводів. Без підприємств вона не існуватиме. Недоліки почали проявлятися ще з 1980-их, коли на заводах працювали на станках з ЧПУ, а в училищі токаря готували на морально застарілому обладнанні. Хоча, як на мене, перше устаткування мало б надходили до навчальних корпусів, аби ПТУ випускали кваліфіковані кадри.

Проте держава піклувалася та фінансувала систему. У закладах профтехосвіти були потужні науково-методичні кабінети, тому я вважаю, що на своєму рівні, але наука і методична робота теж існувала. На мою думку, ПТУ виконували роль базису для промисловості, хоча, повторюся, сама система не була досконалою. Тепер інші вимоги, училища є, але про цілісну систему говорити складно. Економіка її не вимагає.

— Понад 11 років Ви були ректором ВДПУ. Ззовні університет у ті часи «виріс» — від благоустрою території до започаткування нових інститутів. Що вдалося на цій посаді, а що ні?

— Почну з того, як я опинився у закладі. Я працював заступником губернатора по соціально-гуманітарних питаннях. Від голови ОДА Віктора Коцемира надійшла пропозиція очолити педуніверситет, оскільки діючий ректор Никифор Шунда за віком мав йти на заслужений відпочинок. Призначення виконуючим голови погодили з міністром освіти.

Тоді думали, що попрацюю, а якщо не складеться, то переведуть на іншу роботу. Через рік я висунув свою кандидатуру на посаду ректора, на загальних зборах трудового колективу близько 90% колег мене підтримали. Потім мене обрали на другу «п’ятирічку». Не допрацював до закінчення другої каденції приблизно 4-5 місяців, як виник конфлікт…

«Я дізнався, що у Міносвіті збирають на мене «інформацію». Вирішив допомогти і написав заяву про звільнення»

— Чому пішли достроково, адже університет нібито нормально розвивався, а колектив підтримував?

— В уряді виникла ідея перевезти до Вінниці Донецький університет та надати йому всілякі пільги, а також створити умови для функціонування. Я з преси дізнався, що гуртожиток №2 ВДПУ, який перед цим визнали аварійним та змусили мене відселити з приміщення студентів, маю передати ДонНУ.

Вибачте, але ректор має відстоювати перш за все інтереси свого університету, тому я виступив категорично проти. Більш того, я висловив свою думку: якщо треба вчити донецьких дітей, то в нас є місця в університеті. Але вирішили по-іншому…

Мене викликали на нараду до тодішнього голови ОДА Анатолія Олійника та сказали, що маю передати документацію на гуртожиток по Замостянській. Безумовно, я відмовився, додавши, що наші люди їдуть на Донбас, повертаються без рук чи ніг, або їх тіла «валяються по посадках», а ті люди, які мають захищати ту територію, їдуть до нас у пошуках комфорту, ще й за рахунок інших. Тезу передав дослівно. Після цього на мені поставили крапку. Мою думку донесли «на верх». Потім я дізнався, що у Міносвіті збирають на мене «інформацію». Я вирішив допомогти і написав заяву про звільнення.

Коли виник конфлікт, частина людей мене зрадила та підтримала недоброзичливців. Моя наступниця виконала те, що вимагали. А мене вирішили не залишати навіть викладачем, «викресливши» з університету.

— Попри досвід та звання почесного працівника університету…

— За час моєї роботи в університеті окремі люди втерлися у довіру, а потім зруйнували мій «Карфаген». Нині можу сказати, що не розраховував, що заради кар’єрного росту колеги здатні на зраду. Оскільки моя наступниця не знайшла для мене місце викладача, то я мав перейти на інше місце роботи.

Тепер я переконаний, що людина, яка здатна зраджувати, навіть за вказівкою «згори», не може очолювати педагогічний колектив, адже не здатна бути прикладом для колег.

— У цьому році заплановані чергові вибори ректора. Чи плануєте балотуватися?

— Можливо, що подумки, читаючи мої слова, в когось виникне уявлення, що я претендуватиму на посаду. Відверто скажу, наразі я не планую виставляти свою кандидатуру на конкурс. Посада мене не цікавить.

Я завжди вірив у те, що саме стосунки з людьми вирішують практично все. Команда, що складається з людей, близьких за цінностями, за духом і переконаннями, здатна вирішувати будь-які завдання. Проте, навіть коли кращі професіонали стають «командою» за випадковим принципом, коли кадри підбираються без урахування певних характеристик, у тому числі по блату та за родинними зв’язками, така «команда» завалить роботу.

Я переконаний, що зараз настав час змін. Університетом мають керувати молоді, ініціативні люди. Сподіваюся, що, керуючись цими критеріями, колектив зробить правильний вибір. Вважаю, що ректором має бути порядна людина.

Я впевнений у тому, що в конкурсі будуть брати участь багато людей з рисами, які достойні поваги, які не стануть використовувати посаду для побудови свого життєвого «даху», створення комфорту навколо себе, розставлення на керівні посади «своїх» та піаритися.

Звісно, я погоджуся з любим результатом таємного голосування і буду його поважати, але він для мене однозначно визначить і рівень свідомості в колективі, адже від цього залежить майбутнє університету.

— До 2015 року Ви підтримувати нинішнього ректора Наталію Лазаренко?

— Я підтримував її на посаді декана та директора інституту, але я не бачив масштабних ініціатив та потенціалу з її боку, які мають бути притаманні очільнику закладу. Але я їй пообіцяв, що протягом 5 років не буду заважати, а лише по завершенню цього терміну надав свою оцінку…Власне, тому ми і спілкуємося.

— Визначились, кого саме підтримуєте, адже маєте авторитет серед викладачів закладу?

— Спочатку давайте побачимо список кандидатів, тоді зможемо говорити про переваги кожного з них та найкращого, як на мене, претендента. 

«Я не проти різних форм власності, але приватні заклади не повинні давати диплом загальнодержавного зразка»

— У 2020 році в Україні стартувала реформа вищої освіти. Президент Зеленський підписав відповідний закон. Він передбачає, зокрема, більшу автономію закладів. На Вашу думку, які головні плюси та мінуси цього документа?

— Багато років тема автономії обговорюється. Без належного фінансування з боку держави ідея виглядає утопічною. Автори закону розраховували на те, що університети мають левову частку коштів, яку потребують, самі заробляти. Відверто кажучи, такі провінційні університети, на кшталт Вінницького педагогічного, не виживуть у цих умовах. Автономію обіцяють лише «топовим» закладам, як Львівська політехніка чи Київський університет ім. Шевченка. Саме вони у цьому зацікавлені, адже мають відповідну наукову базу тощо. Іншим історично не створювали умов.

Приміром, серед показників, за якими оцінюють заклади, є участь у міжнародних проектах. Оскільки у світі відсутні окремі педагогічні університети, то ми не можемо запропонувати свої педагогічні програми чи ідеї.

— То можливо варто об’єднати університети, зменшивши їх чисельність?

— Існувала ідея створити у Вінниці потужний університет на базі кількох закладів. Спочатку я був проти, вважаючи, що в ідеї закладена політична складова. Зараз погоджуюся з ідеєю створення єдиного Подільського університету.

В області загалом 11 закладів вищої освіти. Деякі у невеличких приміщеннях без матеріальної бази працюють, але мають «статус».

— Маєте на увазі приватні заклади…

— Так. Я не проти різних форм власності, але приватні заклади не повинні давати диплом загальнодержавного зразка. Приватникам слід розробляти власні зразки, а роботодавець має вирішувати, випускника якого закладу він працевлаштує. В деяких столичних компаніях відверто повідомляють, набираючи кадри, що випускників окремих закладів просять не турбувати. Тому автономія – чудова ідея, але або для всіх, або за іншими принципами…

— Як вважаєте, за умови профіциту українців з вищою освітою чи потрібно збільшувати держзамовлення в університетах?

— Якщо держава не може забезпечити першим робочим місцем, вибачте, навіщо витрачати бюджетні кошти на навчання…

— Випускники шкіл нерідко шукають шляхи, аби продовжити навчання у Польщі. Які кроки дозволять підвищити рівень вищої освіти в Україні? 

— У свій час я доторкнувся до польського досвіду, спілкуючись з освітянами та науковцями із сусідньої держави. Коли Польща увійшла до Євросоюзу, польська молодь поїхала у більш престижні британські та німецькі університети. Звільнилися місця. На місцеві заклади зник попит, і тоді проблему нестачі вони вирішили за рахунок українських дітей. Нашим хлопцям та дівчатам створили умови для навчання. На сьогодні, якщо не помиляюся, приблизно 60 тисяч молодих українців навчається у Польщі. Так, статус тамтешніх вишів кращий, державне забезпечення більш суттєве, складно зрівняти й умови. Більш того, за рахунок гнучкішого графіку навчання, студенти можуть паралельно працювати та заробляти собі на життя.

Я розмовляв з українськими студентами, які навчаються у Польщі, запитував, чи повернуться на Батьківщину? Не хочу повторювати те, що відповідали. Це виглядатиме не дуже патріотично. Майже ніхто не планував повернутися до України.

— Як людина немолода можете оцінити не лише власні здобутки, а й прорахунки. У чому помилялися?

— На кожному етапі життя, безумовно, припускався помилок. Коли працював в університеті, я намагався об’єднати людей, намагався створити привабливий мікроклімат. А тепер розумію, що був наївним. Безумовно, я довіряв колегам. А деякі цим скористалися. Проте, не помиляється той, хто не працює. 

В цей визначальний період бажаю колективу зробити свій вибір і не помилитися.

---

Подпишитесь на новости

---