Відомий вінницький архітектор і письменник Юрій Плясовиця нещодавно видав трилогію з епічною назвою «Ave Вінниця». Третій том поки вийшов в обмеженому накладі. Трилогія про місто і містян. З «неформатними» подробицями… Нині у доробку автора понад 50 книг про Вінницю, людей, які так чи інакше пов’язані з містом, власні подорожі, жінок. Хоча сам митець зізнається, що писати почав випадково і вже «на пенсії». Сьогодні його книги купують ще «теплими з друкарні», а колеги по письменницькій ниві називають «найбільш продуктивним» на Вінниччині та першим українським письменником у жанрі «XXX».

«Вклад Оводова значно більший, ніж Артинова. У місті має бути пам’ятник йому. У команді Моргунова займаються цим»

— Юрію Олексійовичу, як виникла ідея написання трилогії романів?

— Майже 50 років я працював у Вінниці та над Вінницею. Став першим заслуженим архітектором у Вінниці, а два роки тому став народним архітектором. Ніколи не працював чиновником, завжди займався «чистою» архітектурою – проєктував промислові, інфраструктурні, житлові та культові об’єкти. До речі, 80% запроєктованих мною об’єктів саме у Вінниці, решта в інших регіонах – від Криму до Харківщини.

У 1988 році я створив першу у місті та 16-у в Україні авторську майстерню, яку назвав своїм ім’ям. Працюючи у Вінниці, полюбив місто, як об’єкт, якому присвятив своє життя. Тому, почавши писати, перш за все зробив «Ессе про Вінницю та вінничан». Це іронічний опус. Потім ще…

У мене запитують, де беру матеріали? Нізвідки. З голови, адже чудово знаю те, про що пишу. Під час епідемії ковіду задумав написати книгу про «Благословенну Вінницю (Ave Вінниця)».

Спочатку мови про тритомник не було. Я вирішив написати історію міста, історію єврейства у місті, розповісти про будівельний технікум, куди юнаком поступив, однокурсників, вчителів, «погляд на ставку фюрера очима небайдужого мрійника», тощо. Згадав, як ми разом з дружиною потрапили до Книги рекордів, як організатори  наймасовішого танцю сальса у Вінниці. 

Коли закінчив перший том, то зрозумів, що маю написати другий про архітектуру та містобудування у Вінниці. Окремо згадав і про візит до міста імператора Миколи ІІ. Цій події присвятив главу. Написав і про вінницького двійника Сталіна.

— А далі виникла ідея третього – «Люди як кораблі»?…

— Він складається з ессе про людей, які впливали на мою творчість і місто. Відведені глави князю Ольгерду, братам Коріатовичам. Не зміг не згадати першого мера Миколу Оводова, якого вважаю будівничим Вінниці. Відверто кажучи, він значно більше зробив для міста, ніж Артинов, якого «витягнув» зі Жмеринки та забезпечував замовленнями. 

Вклад Оводова значно більший, ніж Артинова. Тому я намагаюсь переконати міську владу, що Вінниці потрібен пам’ятник Оводову, як творцю обличчя міста. Наскільки мені відомо, у команді Сергія Моргунова вже цим займаються. Сподіваюсь, після нашої перемоги ідею буде реалізовано.

Я розповів свої враження про людей, яких знав особисто. Розпочав з Миколи Мельника (голова облради у 1994-96, ОДА у 1995-96, нардеп 2002-06 – прим.авт.), з яким в нас були двозначні стосунки. Він пропонував стати головним архітектором області, але, почувши пропозицію Миколи Євтихійовича про службу у церковному комплексі Хрестовоздвиженського храму представників всіх конфесій від юдеїв до мусульман, але у різні дні тижня, я у різкий формі сказав йому про абсурдність. Звісно, до нього працювати не пішов. У книзі я відверто описую ті події…

«Все почалось із шаржу про ректора та його коханку»

— А чому Вас називають першим письменником у жанрі «порно»?

— Через графіку, якою ілюстровані майже усі книги, та глави з відвертими подробицями з життя відомих людей. Зокрема у книзі «Окупація простору». Багато відвертої графіки Анатолія Шевченка. 

Все почалось з того, що ще молодим аспірантом та викладачем у політесі я намалював шарж на тодішнього ректора Івана Кузьміна. Івана Васильовича тільки призначили, і всі його боялися. Ректор колективу читав лекції, як складати програми, коли у закладі було лише два комп’ютери, які займали по чотири аудиторії. На такій лекції від нудьги я намалював шарж «Все у минулому» на сюжет «Іван Васильович з коханкою-секретаркою», який незабаром продемонстрував на виставці робіт молодих художників у фойє перед актовою залою в інституті.

Пам’ятаю, як Іван Васильович з двома бритоголовими полковниками приходять повз робіт. Вони дивляться на картини, після кожної кажуть: «Нормально». І після шаржу… А потім ректор зрозумів. Він повертається і тихо так: «Наглий ти хлопець»… Тоді на кафедрі мене вже проводжали, впевнені були, що звільнять.

Наступного дня викликали у ректорат. Кузьмін навіть не пригадав про картину, одразу запропонував організувати молодіжне конструкторське бюро. Тоді ми багато об’єктів запроєктували для інституту – і корпуси, і базу відпочинку.

До речі, Кузьміну я теж присвятив главу у тритомнику, де пригадав цю історію. І малюнок виклав. Правда, редактор трилогії Михайло Каменюк розкритикував мене через це. Сказав, що книги друкуються бюджетним коштом, тому такого «вільнодумства» не має бути. Пізно. Вже є. Адже малюнок чудовий! Жартівливих ілюстрацій у книгах безліч.

— Яка з книг, на Вашу думку, є найбільш вдалою?

— Ображаєш… Я вважаю, що всі вони цікаві, фактажні. Вони доповнюють одна одну.

«Вінницькою» дружиною Нестора Махна умовно називають Соню із сучасного Дніпра»

— У письменницькому середовищі більш затребуваними вважаються героїчні постаті. Нестор Махно такий?

— Безперечно. Переконаний у цьому. Він не служив в армії, з 16-річного віку сидів у московській «Бутирці». А не розстріляли за революційні заклики його тоді лише через юний вік, засудивши до довічної каторги.

Так от, після звільнення у лютому 1917-го, у 29 років Махно повернувся до рідного Гуляйполя та став беззаперечним лідером міста та війська. За ним йшли українці та євреї, адже на той час Гуляйполе було єврейським містечком.

Він змушений був погоджуватися на ситуативні союзи, тому протистояв червоноармійцям, а потім разом з червоними воював з білими. Хто він для мене? Нестор Іванович завжди був за Україну. Все своє життя не змінював принципів і залишався переконаним анархістом. Це по-перше.

По-друге, я — внучатий племінник Нестора Махна по жіночій лінії. Дізнався про родинний зв’язок вже коли копирсався в архівних матеріалах. Написати книгу про найвідомішого жителя Гуляйполя я вважав для себе обов’язком, як данину своїй малій батьківщині, яку залишив у 14-річному віці, ставши студентом у Вінниці.

Вже коли я навчався, батьки переїхали до Піщанки, звідки родом моя мати. Вона повернулась до рідної домівки, оскільки у 1944-му її силоміць переселили на Запоріжжя.

— У «Жіночій пасторалі Нестора Махна» згадуються дві жінки найвідомішого отамана, які мають деяке відношення до Вінниччини…

— У книзі я показав вплив жінок на велику людину. Я описав 12 іс­торій стосунків Нестора Махна із жінками, починаючи з тюрми.

«Вінницькою» умовно називають Соню із сучасного Дніпра (тогочасного Катеринослава), офіційну дружину отамана. Нібито красуню-єврейку родина видала заміж за Нестора, з яким хотіли дружити. Потім жінка переїхала до Вінниці. І він приїжджав до міста.

З третьою дружиною вчителькою Гуляйпольського початкового училища Галиною Кузьменко він емігрував до Парижу. Її батько служив жандармом у Могилеві-Подільському. 

«Я впевнений, що треба фінансувати. Кошти є. Нам багато дають. Жалко, що частину з них розкрадають»

— У суспільстві існує дискусія щодо запитів сьогодення. Чи має культура зачекати до кінця війни? Чи потребує вона саме зараз державного фінансування?

— Я вважаю, що кошти треба знаходити зараз. Інакше їх розкрадуть. У Вінниці ми з тобою не відчуваємо війну. Три місяці, коли я сидів у казармі, нібито відчував… Так, після повномасштабного вторгнення я у 74-річному віці записався до тероборони капеланом. Потім у СБУ чомусь вирішили, що я — «священик Московського патріархату» і мене звільнили, хоча і довів, що не має жодного стосунку до конфесії.

Справа не у тому. На мою думку, чотири з п’ятьох жителів України не відчувають по-справжньому, що зараз триває війна, хоча й моніторить новини з передової. Попри це культурне життя триває.

Минулого тижня я був на концерті рок-гурту «Жадан і собаки». Я знав Жадана, але вперше дізнався, що саме він є солістом. В Україні видають книги, хоча видавництва перебувають у вкрай складному становищі. Я впевнений, що треба фінансувати. Кошти є. Нам багато дають. Жалко, що частину з них розкрадають. 

Особисто я перші свої 24 книги видав за рахунок спонсорів, яких сам шукав. У місті знайомий з багатьма заможними вінничанами, тому це не було дуже складно.  А от тритомник профінансовано з міського бюджету завдяки Сергію Моргунову. Він і надалі обіцяв сприяти у фінансуванні видавництва моїх майбутніх книг, навіть якщо вони будуть не про Вінницю. Я вважаю це нормальним.  

Якщо ти витрачаєш масу енергії та сил на написання, а потім ще вимушений шукати кошти на друк, то це принизливо для письменника. Тим більш, якщо книги про Україну. За відгуками вони цікаві, читачі готові їх купити. В мене маса запитів від людей, які хочуть придбати тритомник. Очільник спілки письменників у Вінницької області і редактор багатьох моїх видань Вадим Вітковський тепер мене лише класиком називає, підштовхує ще писати. Я не літератор за фахом, я – технар, тому й книги в мене інформативні. І не важливо вони про Вінницю, Україну, чи про мандрівки екзотичними країнами.

Якщо я пишу про Овідія, то зібрав безліч інформації про римського поета, побував в Овідіополі Одеської області. Між іншим, Катерина ІІ указом 1795 року перейменувала місто Хаджидере в Овідіополь на його честь.

Тепер там на березі лиману стоїть пам’ятник Публію Овідію Назону. Запитав місцевих рибалок, кому пам’ятник поставили? Ті відповіли: «Та невідомому солдату»… Тепер збираюсь до Констанци, що у Румунії, куди Овідій був засланий як дисидент і де похований.    

— Запитання як до архітектора та письменника. Чи потрібен Вінниці власний пантеон великих вінничан? Можливо, покровитель міста…

— Він завжди потрібен. Складно порівнювати Вінницю зі Львовом. Там є пантеон, знають своїх діячів. Вінниці ще доведеться його створювати. Покровитель? Якщо потрібен святий, то я готовий… Вік дозволяє. У мне навіть ціла глава присвячена майже подібному – «Як ми були святими в Америці». Нещодавно написав.

Всю читати не буду лише уривки… 

— То про що буде Ваша наступна книга?

— Про мої багаточисленні подорожі по країнам, які пережили катастрофи, важливі історичні події. Приміром, грецький острів Санторіні відомий надпотужним виверженням вулкану 3500 років тому, після якого зникла Мікенська цивілізація. Хоча люди врятувались. З негативу лише на пляжі чорний пісок, як наслідок тієї вулканічної діяльності.

Далі – острів Гаїті. Там розташовано дві країни, які діаметрально протилежні. Це дуже бідна та засмічена республіка Гаїті та курортна Домінікана. Звідти ми з дружиною полетіли на семінар на Гавайї. П’ятдесятому штату США приділив окрему главу, написав про Гонолулу та чому нас там прийняли за святих, одягли вінки із жовтими квітами та падали на коліна. Нас прийняли за Маха Вішну з Індії. Дружину налякало таке ставлення, але я порадив звикати: «Коли ще американці навколішки падатимуть». 

Закінчив писати про подорож Камбоджею. Дивовижна країна з дуже дешевою та смачною кухнею, яка підходить на відміну від китайської українцям, а також надзвичайно цікавим покинутим культовим містом Ангкор Ват.   

Будуть у книзі історії про Іосафатову долину та Лядівський монастир, місця знакові та особливі.

Сподіваюсь до кінця року закінчу з написанням.